Малою була трохи неслухняна
І за обідом теж вередувала.
Тоді моя старенька  прабабуся
Історію таку розповідала:

- У мене нині свято, уродини!  -
Хваливсь Юрко сусідньому Петрусю, -
Я їв лушпиння  добре  з картоплини.
-  А де ж ти взяв?  - Зварила  нам  матуся.
Вона сорочку, що для тата вишивала,
Сьогодні на лушпиння обміняла.
Дали також маленьку цибулину,
Макуху та підмерзлу капустину.
- А в нас, - малий Петрусь відповідає, -
Були ще вчора люди із управи.
З комори  у мішок все поскладали.
Нічого не лишили - все забрали:
Пшениці трохи, жито на муку…
Хлібину свіжу, теплу, ще м’яку…
Мала сестричка квола і слабенька,
То хліб для неї випікала ненька.
Як Бог дозволить дочекатись літа,
Земля проснеться, сонечком зігріта.
Піду в город, нарву я лободи,
Щавлю, черемхи, трохи кропиви.
Спече зелені паляниці нам матуся
Тож буде свято - в мене та  Катрусі.

…Сьогодні свято в тих дітей, а завтра - лихо.
Сидять голодні. Холодно і тихо.
Пішла до Бога мати молода,
Залишились лиш смуток і біда..

У кожній хаті, в кожному селі,
Вимралии з голоду старі та молоді -
Мільйонів десять, - не з своєї волі.
Страшні й короткі були їхні долі.

За віком смерть тоді не вибирала,
Ще вчора батька, нині матір взяла.
Зостались діти сироти голодні.
Та як їм вижити у пустоті холодній?

Вже всі корінчики в городі поз’їдали.
Вже  й  котика сіренького спіймали…
Так  боляче. Попухли ручки й ніжки,
Немає сили доповзти до ліжка.

Обоє на  підлозі  посідали
Та “Отче Наш” тихенько заспівали.
Обнялися. Рука об руку сперлись.
Зігрілися. Заснули… і померли.

Було це  в тридцять другім- тридцять третім  році.
Була біда і смерть на кожнім кроці.
Від голоду лишень за 500 днів
Народ вкраїнський наш осиротів.

Пішла бабуся, вже й не дочекашись,
Що визнають одну з найбільших бід
І скажуть світу: голод в 33-тім  -
То був проти Вкраїни геноцид.

На шастя, свідком цих подій я не була.
І не торкнулось мене голоду страхіття.
Живу я у наступному  столітті,
У час спокою, миру і  добра.

Я вчу історію Вкраїни і народу.
Мене цікавить все: від Я до Я.
Люблю й шаную свою рідну мову,
Та в цих рядках кричить душа моя.

Є тисячі питань до тих, хто це затіяв,
Кому, за що,  для чого і навіщо?
За що карали українців так зловісно,
Оті совєтські владні дикуни?

Та відповідь пуста, бо вже повимирали.
Генсеки і міністри, й генерали.
Уже у пеклі носять чортам воду,
За смерть численну нашого народу.

І Йосифи, Нікіти, Леоніди,
Що принесли вкраїнцям різні біди,
Горять в вогні пекельнім - заслужили!
Що голодом й Сибіром нас морили.

Той, хто роботу мав на трудодні в колгоспі,
Той вижив, не зложивши кості
У полі, у  одній могилі,
Де всіх померлих з голоду зложили.

Без імені, без слів, без панахиди…
Без сповіді,  молитви,  без сльози…
І не  знайти  могилок тих  сліди
Бо не поставили на гробі  їм  хрести.

І місць таких багато в Україні:
Від заходу до сходу. У степах,
В полях чи при дорогах біля лісу,
Від голоду померлі там лежать.

Так довго нам історики мовчали.
Ховали правду при семи замках.
І вірили всі в інші ідеали,
Що дбає партія і комсомол про нас.

Я не була ніколи піонером,
І в комсомольських не стояла я рядах.
Я просто українка,  патріотка..
Я України-неньки  вільний  птах.

І  хоч  живу тепер я на чужині.
Та ностальгії  досі  відчуваю щем,
Бо не байдужа  я до долі України.
Цей вірш - мій скромний вклад
У всенародний “Реквієм.”

<2008 Writing Competition>